Відповідальність за речі, які ми впускаємо у наше життя.

Як би це не звучало парадоксально, але звільнитися від зайвих речей теж вимагає зусиль. 

Я вже не кажу про внутрішню боротьбу, яку переживаєш, відриваючи від себе колись улюблені речі або ті, у які гіпотетично можна вдихнути нове життя, дати їм новий шанс (майстрині і любителі хендмейду мене зрозуміють).

Сьогодні я вирішила поскиглити на тему того, що прилаштувати кудись непотріб, так що було по-людськи--це теж окрема робота. Як наприклад, спакувати і відвезти вживаний одяг у Карітас або сушити голову над тим, кого би ощасливити  іграшками, з яких виросли твої діти. Гіпертрофована сентиментальність якось не дозволяє просто покинути все це добро коло сміттєвого баку.

Так чи інакше доводиться шукати якесь достойний прихисток для оцих іще нещодавно рідних речей. А це вимагає часу, енерґії та зусиль.

Саме про це я сьогодні подумала,  доперши півмішка книжок до міської бібліотеки.

Виходить, що ми все одно залишаємося відповідальними за речі, які потрапляють до нашої домівки, навіть тоді, коли вони вже перестають нам служити.

Насправді це класне усвідомлення. 

Просто таки один нуль на користь мінімалізму!

І ще одна вагома причина не нести додому зайвого.

А як ви ставитеся до зужитих особистих речей? Чи не шкода вам просто їх викидати або віддавати аби-кому?